АРЛЕКІН
Так далеко гра від життя, ой далеко,
що не ствердить небо землею, а землю небом.
Порожнеча, що всіх єднала, зсукалась у нитку,
від мандрівки — ні зиску, ні збитку:
шва розшилася — ледве тримаються руки,
голова підмізинна нездала на штуки,
похилилась, бо їй не збагнуть
ні вертепних ходів, ні спонуки,
ані гри одноосібної суть.
В довгу скриню зануряться очі,
сміх потрісканий вткнеться в сукно,
сон той самий все сниться пророчо:
міль, а з скроні тече порохно.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.