* * *
Земля тужавіє від подмухів вітру,
і вершники скачуть прозорі по ній,
і чути іржання, мов легіт, тендітне,
і збруя палає на кожнім коні.
З країни примар ці з’яви шалені,
яку ж вони вістку несуть і куди?
Чи те, що підковами краплі зелені
вкипіли в копита лункі назавжди?
Чи, може, звістують про світле пришестя
погожої днини і білих хмарин
і мчать у країну відхлянутих весен,
де сто соловейків співа, як один.
А я по оцій по землі стужавілій
скрипучі колеса пускаю назад,
туди, де сховались лихі заметілі
і чорні замети громадяться вряд.
Життя ж на два боки, то й руки розкину:
ошую — в минуле, десницю — вперед,
щоб чути було, як снується хвилина,
мов нитка крізь серце: з замету в замет.
І все врівноважує мить серцевинна,
хоч дощ і зіперся на ліве плече,
бо з правого ока важка крапелина,
пливкий перехнябивши обрій, тече…
А вершники скачуть, колеса ж скрипочуть,
і степ розгорнувся сувоєм між рук,
і сорок комоней стоять на обоччі,
і кожен затиснув земельку в п’ястук.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.