* * *
Від роздалля біль під серцем:
леле, що за глибина!
Синь-блакить черпав наперстком,
щоб добутися до дна.
Та блакиті прибувало,
хоч росла щодня жага;
пив захлинно — було мало,
синь кипіла в берегах…
І метелики летіли —
білим-білі пелюстки,
покривали всеньке тіло
світлим полиском луски.
…Треба глиб мерщій пронурить,
щоб до зірки змірять путь,
треба здерти власну шкуру,
щоб безмежжя осягнуть.
Вниз — угору, вниз — угору
тіло пада — підліта…
Зверху промені прозорі,
знизу — хвильонька густа…
Навперекидьки і плазом
вперто міряв глибину,
та, знеможений, щоразу
кликав землю рятівну.
І, пізнавши неспівмірність
власну з обширом глибин,
міряв землю кроком рівно
мірою життя й хвилин.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.