КОЛО РІЧКИ
Там ліс шумів і обсипалась хвоя,
а нас вітри минали стороною,
проходили, сипнувши жменю голок,
сталевих голок в спину навздогонок.
І перед нами в дзеркалі рухливім
дерева ворушились полохливі:
углиб і вбік — на темному зелене —
з вільшиною розпукана вербена,
і на поверхні кільця ряботіли —
в них дощ пронозив голки, наче стріли,
і крицею долоні прошивав,
коли їх для обіймів розкривав.
І річка, з хрускотом рівняючи суглоби,
ковтала голки, і в її утробі
мішались мішма олово, пісок,
дерева, люди, капсули пляшок,
бляшанки, леза, блешні, поводки
і хвойні нержавіючі голки…
І наші віддзеркалення щербаті
дотоді будуть у воді мішати,
допоки річку не влатає лід,
голки все зшиють, зарубцюють світ.
І зазирнувши в люстро криги бите,
помітим раптом власний свій відбиток:
чотириока, злякана, дворота
вдивлятиметься в нас якась істота;
розтягнеться хвилина впізнавання,
дворото прошепочеться: — кохання…
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.