ЧОРТОМЛИК
Ліричний відступ
Степ на світанку дихав полинами.
Вздовж лісосмуг клубочилась імла.
У Яблуневій балці між тернами
Пили два лосі воду з джерела.
Ще Чортомлик світився ковилою,
Переливався, сизий від роси.
І соняхи, неначе скіфські вої,
Чекали сонця, спершись на списи.
А вдалині чорнів кар’єрний ротор,
Підступно під’їдаючи поля.
Пусте село текло в кар’єр навпроти —
Приречена, рокована земля!..
В якому я столітті? Хто я? Де я?
Чого я вгруз, як пень, у ці горби?
На цьому боці — вольниця Атея,
А ген вже — хід залізної доби.
Я знаю, нам потрібні хліб і сало.
Щоб мати їх — потрібна ще руда.
Сама земля поводиться так само,
Коли нуртує зелень молода.
Я знаю, що колись отут на глині,
Знівелювавши ротора сліди,
Ще виростуть діброви тополині,
А поміж ними зацвітуть сади.
Настане й день, коли в космічнім леті
Ракета нас в нові світи помчить.
Але чогось не стане на планеті,
І щось оте — у кров мені кричить!
…Знесемо до музею, що любили,
Пронумеруєм, впишемо в кадастр.
А скіф Атей із сивої могили
Візьме та й щось найвище не віддасть.
***
© Борис Мозолевський. Всі права застережені.