XIII. ВІДПОВІДЬ НАПА
(Золоті бляхи із зображенням двох левів,
що стоять один проти одного
на задніх лапах)
Не вб’ють уже ні докір ваш, ні відчай,
І навіть туга мовчки обмине.
Не я вбивав! Убив вас дикий звичай,
Який підтяв, до речі, і мене,—
Не я ж обрав-бо людству шлях війни,
Розмежувавши світ на “ми” й “вони”?..
Усе мине, знання лиш перебуде.
А доля що? Вона сліпа, німа.
Смертями поколінь сплатили люди,
Щоб зрозуміть, що тут життя — нема.
Всьому свій час, всьому жорстока міра.
Спіраль життя до дивного проста.
У всякій вірі є своя зневіра,
А із невіри — віра пророста.
Напружено, розгвинчено, сталево
Встає життя, мов істина сама.
Неначе два сталевом’язих леви,
Зійшлись в двобої світло і пітьма.
Хто ми? Куди? Що вродить наша нива?
Кінцевої не знаємо мети.
Наш день земний короткий, наче сниво,—
Чи ж смертному безсмертне осягти?
Але тому, що в муках і зневірі
Наш поступ хтось продовжить на землі,—
Не вмерли ми! — лиш відлетіли в ірій,
Неначе вересневі журавлі.
Хтось прийде в світ, збере, і зрешетує,
Й посіє знов, і кровію поллє.
Ви думаєте, щастя він скуштує?
Він нашу муку до кінця доп’є!
З усіх смертей — святково й нешаблонне,
З усіх болінь, немов найвищий суд,
Зійде колись одне-єдине слово!
І цього досить. Бо у цьому — суть.
***
© Борис Мозолевський. Всі права застережені.