Поліна МИХАЙЛЕНКО

ВТРАЧЕНИЙ РАЙ

Не люблю повертатися в минуле – зустрічі з минулим руйнують його. Руйнують те потаємне, що, коли я погляну на нього очима пам’яті, реальніше за будь-яку сьогоденну реальність… Те росяне й світле, пронизане відчуттям великого щастя, що є дитинство. Так, воно – минуле. І я рада, що не доводиться щодня ходити стежками, де лопотіли босі ноги, бо ті стежки – інші; що не можу пройти до кінця кутка і почути кумкання жаб, і йти далі через пшеницю на той звук і вийти до річки – ой ні, річечки, – бо з тої річечки поробили стави. I я рада, що не можу зранку через віконечко глянути на молоду грушку і звично подумати – “я вже стільки років живу, ти вже стільки років ростеш, а все тоненька і груш немає…”, бо вже немає ні того віконечка, ні тої грушки, ні “стільки років”.
Ото ж-бо й воно! То я, теперішня, з н а ю од людей, чого там вже нема і що там вже є. А то ж хіба т а м? Хіба то т а м, де дзвінко плямкає клямка, і пахне медом, і тільки світяться очі та зуби біліють після відвідин гороф’яної скирди? То не т а м. То в якомусь іншому світі. Координати в просторі співпадають, а в часі – ні.
Та не біда. Бо є очі пам’яті, слух пам’яті, шкіра пам’яті, які вміють сприймати той світ, світ, координати якого в часі знаю тільки я, бо я – його точка відліку. А ще тому, що той світ я бачила очима дитини, чула слухом дитини, відчувала шкірою дитини. А ще, мабуть, тому, що то і є мій Втрачений Рай.
Колись сміялися ми – молоді та гарячі – це ж яка мука все життя жити праведником і в нагороду отримати рослинне життя – без подій, без боротьби, без втрат, без кохання нарешті; усі там тиняються од дерева до дерева по райському садочку і нудяться від одноманітності… А чи ж у тому моєму світі немає подій? Соняшники розвернули голови – подія; крихітну хатку баби Лисевки зсередини побачила – подія; шипшину нюхала – подія… Убогі поді? Ой ні. Чому ж-бо вихор подій дорослого життя можу прослідкувати хіба що за штампами в паспорті та логічною побудововю типу: “то було тоді, коли…” З моїм втраченим раєм так не буває. Час у ньому не минає: там є свій час. Час, коли все – одночасно. Може тому, що т а м є Бог? Може т о м у так дивно поводяться час і простір там, де точкою відліку є просто дитина?
Не люблю повертатися в минуле. Зустрічі з минулим руйнують його. Не треба шукати Втраченого Раю – він живе у тобі.

***