Я НІ В ЧОМУ НЕ ВПЕВНЕНА
Я ні в чому не впевнена. Думко, чекай, бо рука не встигає…
Боже, звідки ці вірші? Якби ж хтось спитав як мені
Про високе писати в той час, як низьке душу крає, –
Пороз’єднує нас, бо в низькому – ми завжди одні.
Я нічого не хочу. Крім того, щоб бути собою,
(Майже звикла у крайнощах жити) і саме того
Вистача мені доста, мені вистача – з головою,
Щоб даруючи спокій комусь, вікувати не взнавши свого.
Я сухими очима ще вторю: чому так від мене залежить?
І людська моя слабкість питає: для чого, навіщо це ВСЕ,
Як на енному диханні я не здолаю обмежень
І не взна винуватий, як наскрізь він винен, що я спромоглася на це?!
Як багато я вмію сама: мрію, дихаю, ще сама можу жити;
І мабуть, віра в себе рятує щось, власне, і є отим – щось.
Я не вмію одного: не вмію його не любити,
Раптом вірність така в цьому світі тримає когось?
Звідки пісня моя? Як любов і одчай між собою ще ладять?
Не тримаю для себе, а Богові Боже сповна віддаю;
Справжню вартість якби ж знали ті, хто чомусь мені заздрять
Десятини – від того, що кесарю вперто я не продаю!
Я з покреслених днів ще збираю щось цільне докупи,
І втрача пунктуація смисл, каліграфія – і поготів;
“Я ні в чому не впе…” – ворухнуться не раз мої губи
Перед тим, як утвердитись знову і знову в своїй правоті.
***
© Оксана Миколюк. Всі права застережені.