* * *
Мене несло листком життя настільки сильно,
Що, не здригнувшись, я була і поза тінню,
Де здавлений стягнувши світ глибоко в груди.
Місила, як болото, цвіт і йшла в нікуди.
Горлали в небо трубачі поза органи
І, обснувавши шир, сікли врозпал зоп’яну.
А сонце, вгрузнувши у тінь, судило тишу,
Космогонічну і струнку, що слалась вище.
Заручений із ніччю день, стрибнувши в коло,
Складав свої хибкі слова на серце кволе.
Та час відносився човном всеж непомильно,
Щоб сканути скупим рядком без сліз повільно.
***
© Галина Мирослава. Всі права застережені.