* * *
Охолоджуй котли — захлинулася наша історія.
За півмилі до берега знову почався відплив.
І ніякий Ейнштейн, і ніяка на світі теорія
не зарадить здолати між нами фатальний надрив.
Хочеш гопки скачи, хоч обрубком шубовсни у воду —
на таку мілину посадити такі кораблі!
Ну про що ти говориш, якої ще треба нагоди?
Вже у світі давно ходових не чекають вітрів.
У святому вогні стільки гарних ідей перепсовано,
стільки світлих надій потягнули на дно якорі…
І кого ти проймеш,заворожиш кого своїм спомином,
коли всюди зневіра і горло деруть глухарі.
Це ж бо треба отак захмеліти, зайтись каватиною,
за півмилі до берега втратити орієнтир,
щоб відчути твою несподівано впевнену лінію:
“Не судьба й не біда” і невпевнений власний пунктир.
Зайнялись, запекли, зашипіли розжарені камені
серед синього моря такої сумної води.
Ну навіщо було спокушатись на затишні гавані?
Щоб уже не кортіло ніколи вертати сюди?
Хоч би хто застеріг, хоч би що яка Парка накаркала…
На якій широті, де тепер ті мальштреми й Гольфстрім?
Тільки що це за тінь вже чаклує над новою картою
зі знайомим трагізмом і профілем ще молодим?
Ех, зірвати б цей штиль, щоб статистів усіх скособочило!
Та в новітніх базік знову обмаль і духу, і сил…
І ридає душа, і німіє над вичахлим почерком,
і зшиває навіщось між нами фатальний надрив.
***
© Іван Ольховський. Всі права застережені.