* * *
Що день — то відчай, що не ніч — то жах!
Холодне небо безпробудно скніє,
горить солома і гірчить олія.
І ще надія жевріє в очах.
Латають вулиці свої одвічні рани,
зализують каштани білий біль,
не спить сторожа, міряє до ранку
квітневу сіль, травневу сіль.
Вирують ріки і вирують нерви,
скрегочуть гальма — на розпутті кіт.
І топчуть, топчуть тисячі чобіт
останню пам’ять сивої Мінерви.
Куди не кинеш — суєта і лінь —
міняють гроші і міняють душі…
В болото черевних хотінь
летять і стогнуть перестиглі груші.
***
© Іван Ольховський. Всі права застережені.