* * *
У люстро ставу заглядає осінь,
з руки годує золотих линів.
Я дідові кричу: “Давайте гості!”
А дід не знає, де лежать вони.
Дід білим птахом підіймає руки,
зове на поміч нашу всю сім’ю.
Я ще не знаю, що накликав круків,
в ставу, як заворожений стою.
Тепер лечу до діда на підмогу,
але між нами нездоланна відстань.
Дід білим птахом пада на дорогу…
По люстру ставу ковзається листя…
***
© Іван Ольховський. Всі права застережені.