* * *
Коли торкнеться око краю
осінньо-вицвілого неба,
я золотом про Вас згадаю
березовим, кленовим, вербним.
Я вибухну багряним днем,
полів смарагдовою рінню,
безлюддям втомлених алей,
останнім запізнілим клином.
До музики затисну сум,
до забуття — акорди мислі…
Повітря хай терзає звук,
б’є дощ по клавішах вогнистих!
***
© Іван Ольховський. Всі права застережені.