ТИША
Сумує тільки Тиша
у нашому гаю,
під вербами колише
дитя-журбу свою.
Незримі струни пружить.
Дивись, уже й дзвенить…
Але той дзвін розтужує
її лише на мить.
Боюсь злякати Тишу —
вона і так сумна,
а підійду поближче, —
її уже катма.
Пташки ячать на вітах:
— Ой, Тиша, ну й чудна!
Все хоче в парі жити,
а винна в тім одна.
Її вже й приголубиш,
і головні слова…
Та тільки “я” промовиш —
і Тиша — нежива.
***
© Іван Ольховський. Всі права застережені.