МОНОЛОГ ХУДОЖНИКА
Художник я. Не те щоб провінційний,
але й до Києва не подаси рукою.
Моя майстерня — мій ковчег надійний,
де від потопу суєти мирської
рятую задуми: не мало й не багато,
а так — по парі всякої “породи”.
Як стану з пензлем (в темному халаті,
стрункий, красивий та довгобородий)
перед мольбертом, як перед свічадом,
то не лише мадонни ясноликі
на полотні, а й грішниці великі,
мов перед Богом, сповідатись раді!
Сюди тікаю від сім’ї та буднів
у світ (його ще ніжно зву “кошмарик”),
де навіть Бахус ані діти “блудні”
мені не владні стати на заваді.
Усе б гаразд, якби лиш не примари
(о ні, не манія, не манія величності!)
Та й не примари — не дає спокою
непереборне прагнення столичності,
тусовок, вечорів, імпрез і виставок!..
Це пахне сніг? Та де там — пахне Київ!
Столиця пахне! Даль. І наче висновок —
це півняче “кукуріку”. Завию!
А літо… Абрикосами вікно
забито (бо приміщення ж підвальне).
Мазки жовтогарячі. Стоп — воно!
Сюжет новий! І чим не геніальний? —
Оранжевої масті пес. Хлопчина
з печальними, як у святих, очима
втікає геть. Та не втекти від себе!..
І все?
А далі?
А чого ще треба?
***
© Марина Павленко. Всі права застережені.