Марина ПАВЛЕНКО

ІДИЛІЧНЕ

Мов швець отой, що ходить без чобіт,
так я, в краях заморських побувавши,
відвідавши грекиню та султаншу,
на твій, землячко, не натраплю слід.
Коли не стану на твоїм порозі,
все піч опівнена відказує завзято,
що ти або дрівець пішла врубати,
або гуся шукати в верболози,
чи то ж переш на річці рушники…
І піч привітно, поки суд та діло,
до голубців запрошує: “Умліли!”
та до борщу: “Свіжесенький такий!”
Я відмовляюсь, проковтнувши слинку,
і, поміж мальвами та рутою, — в долину,
а там — на пісню, мов на вогник, лину,
що перервалася суворо-ніжним: “Синку! —
це ти до меншенького. — Рибки наловив?
Справжніський годувальник для родини!
Он і Парасочка: така вже молодчина:
зібрала на узвар цеберку слив!
А я сюди щириці для пацят
прийшла утяти. Бачив, те, слабеньке,
вже справно їсть і ходить помаленьку.
Ще з нього будуть “люди”! Збігай в сад:
там є для вас з сестричкою потіха:
над тином, з боку клуні, невисокі
я вгледіла дві грушки, повні соку!”

По-о-омчав синок ромашками, зі сміхом.
Вже й ти на плечі завдала ряденце
(так і цариця мантії не носить)
і стежкою пошелестіла босо,
лиш я стояла, взявшися за серце.
Город рябів, неначе вишиванка,
охайними рядочками до двору.
Таке все любляче ув цю обідню пору,
а в росяних сльозах було ж ізранку!..

Хотіла співчувати я тобі…
Ти б поділилась смутком чи плачем,
крізь біль образ і одкровення щем
ми істину шукали б у журбі.
Хотіла я… Аж син у двір забіг,
про щось своє защебетала доня…

… І я лише подумала: “Мадонна!..”

***

© Марина Павленко. Всі права застережені.