ЯВОРОВА ПОВІСТЬ
Мав дяк в селі найкращу доню,
дівчину явір покохав.
Почула плід у свому лоні
по ночі, п’яній від гріха.
Дізнавшись, дяк умер з неслави,
мов ніч, похмурний був і гнівний.
Кущем, як мати, кучерявим
росте син явора й дяківни.
Богдан-Ігор Антонич.
“Яворова повість”
Коли синочок промені та дощ
наловчився ловити сам, як треба,
дяківна — чи на вроду, чи на борщ —
принадила мирянина до себе.
І повелось, як водиться в людей;
то біль, то радість — чим життя багате.
Сім’я, робота, діти — де там, де
ще й про якесь байстрятко пам’ятати?
Не покуйовдить мама зелен-чуба,
не зцілить гілку зламану. Росте.
А людські діти — взимку в теплих шубах,
а влітку — гарні іграшки в дітей.
Хоч батько й близько (у рослин батьки
не кидають дітей напризволяще),
та що ж, як він усе сумний такий
і погляд має все такий болящий!..
Усе кохану зором проводжа:
чи пелюшки розвішує, чи воду
несе від річки, чи малих курчат
годує, чи сапає на вгороді.
Зелене, жовте, біле… Так і вік,
як лист, опав, засипався снігами.
До іншої подався чоловік,
дітей по світу розмело вітрами.
Давно вже посивіла голова,
самотністю покрилась, наче мохом.
Лиш явір ніжно за вікном співа,
та журно кущ всміхається з-за льоху.
***
© Марина Павленко. Всі права застережені.