ФІАЛКИ
— Чи він любив?
— Ще б пак! Не так-бо легко
йому було (накульгував ізмалку)
щоберезня до лісу йти далеко,
аби для неї принести фіалки.
— І що ж?
— Про це й не відала вона.
То тут, то там знаходячи букети,
чиї лишень хлопчачі імена
не називала. А про нього — де там!
— Як романтично! І коли зустрілись?
— Сусіди — тож стрічалися щодня.
У балачках пускав глузливі стріли,
не кажучи, проте, всього до дна.
— Ну, це вже зайве!
— Далебі — сміялась.
Мовляв, таки недобра з неї фея.
В його слова, як в дзеркало, вдивлялась —
криве. Й забула, наче не про неї.
— То, отже, заміж вийшла не за нього?
— Авжеж. Ще й на своє весілля навіть
його просила…
— Але він?
— Нічого!
Подався до ставка.
— Топитись, мабуть?
— Чого ви зразу так? Піймав штук шість
коропчиків.
— Їй на весілля?
— Ні.
— То, може, одружився їй на злість?
— Таж ні, кажу!
— Чогось це все мені
не до душі. Збагнути геть не годна.
Подією якоюсь проясніть!
— Нема подій! Відтоді словом жодним
до неї не озвався. А в ті дні,
коли вона з’являлась у селі
ховався в лози, наче за фіранку.
У березні ж ходив далеко в ліс
і все збирав, і все збирав фіалки…
— Збирав для неї, звісно?
— Бог із вами!
Затямте врешті: іноді кохання —
це довге, перемучене роками,
байдуже зовні, зболене…
мовчання.
І не щораз — навік. Не завжди — змалку.
Не завжди — очевидне. От якби
листи, освідчення, щоберезня — фіалки…
А втім… Хто зна: любив
чи не любив…
***
© Марина Павленко. Всі права застережені.