МОНОЛОГ ШОВКОВИЦІ З БАХЧИСАРАЙСЬКОГО ПАЛАЦУ
Діточки, слізьми оплачено
все, що тут мною побачено:
радість, і щастя, і біди…
Зрештою, хто їх не звідав?
От і сестер моїх страчено —
втрачено, слізьми оплачено.
З ними було мені молодо,
з ними не знала я холоду.
Мали ми сукні шовкові,
в росяних блискітках — брови,
сонячним бавились золотом.
Ах, як було мені молодо!
Плющ мене кликав коханою…
То ми з роками стихаємо,
то вже тепер мені тісно,
стягує зашморг свій місто.
Й де ти, єдиний мій, хане мій?
Він мене кликав коханою.
Серце невтішено хлипало.
Скільки всього йому випало!
Квітли для нього троянди,
пахла для нього лаванда.
Все те — в бензинових випарах.
Ох, недарма воно хлипало!…
Казкою, піснею, думою
досі в мені ще відлунюють
битви, погроми, пожежі.
Падали мури і вежі.
Стала і я вже неюною —
казкою, піснею, думою.
Світе мій, світку мій, світочку,
де мої весноньки й літечка?
Тільки у снах ще витають,
тінями тіней блукають.
Ви не лякайтесь їх, діточки.
Світе мій, світку мій, світочку…
***
© Марина Павленко. Всі права застережені.