СОНЕТ БЕЗІМЕННИХ КВІТІВ
Ми дерлись на вершину серед літа.
Зненацька у міжскельній площині
здивовано хтось ахнув: “Гляньте — сніг!
Зима! Липневим сонечком пригріта!”
Проте не диво — в горах диво стріти,
та клаптик снігу — наяву чи в сні? —
увінчаний був жовтим цвітом. Ні,
не знали ми, як звались мужні квіти.
Босесенькі, без шапочок, без светрів…
А висота — до двох же кілометрів!
Про них би славі день і ніч гриміти,
щоб аніхто не знати їх не міг.
Аж барабани слови, ба, німі.
Незрідка так трапляється у світі…
***
© Марина Павленко. Всі права застережені.