НА ГОРІ ПІП-ІВАН
1
Туман кругом. Самий лише туман.
Не розрізниш нічого вже за крок.
Свою вершину, мабуть, на замок
замкнув од нас недобрий Піп-Іван.
Чи це того, що Бога нам нема?
Що сколихнули трав ласкавий шовк
падінням каменюки? (Досі шок
ті трави ледь не до кісток пройма!)
— Простіть! — з Попа-Івана до зірок
(обсерваторія колишня — наш зв’язок)
молились ми щиріше за прочан.
Допомогло! Розплівся хмар вінок —
і нам відкрився зелен-океан.
Карпати й ми — який палкий роман!
2
Старіють гори. Кришиться каміння.
Уже давно занедбано кордон,
яким іду по Чорногорі. Тлінню
усе тут дихає. Рододендрон
(його не скоро десь іще я стріну)
колючий дріт і вичахлий патрон
обвив своїм розжареним цвітінням.
Що ж, і війну беруть, бува, в полон!
Поринув Піп-Іван в старечий сон.
Поринув? Постривайте, що це? Он
народжуються хмари в гір світінні.
Квітки он розцвітають їм у тон,
я теж молодшаю в яснім промінні.
О ні! Не побороти світла тіні!
3
Звичайно ж, тіні світла не здолати.
Це ми збагнули тут-таки — в Карпатах.
Піднявшись на Попа-Івана, зблякли:
бо й на вершині дощ мрячів та плакав.
Промоклі наскрізь, щулились поляки.
Мовчали чехи. Ми мовчали. З ляком
лиш зиркали на хмари, мов на ґрати:
немає сонця — що без нього свято?!
Здавалося, усі навік заклякли.
Коли це теплим чимсь війнуло раптом.
— Підходьте грітися! — почулось.
Мряка
мов відступила перед сяйвом ватри.
Якщо в душі хоч дрібку сонця мати,
воно й крізь мряку дасть про себе знати!
***
© Марина Павленко. Всі права застережені.