* * *
Ох, літо! Хоч і затінок, а парко.
Підсяду до фонтанчика з озерцем
(вони зостались від старого парку)
та й помандрую у минуле серцем.
Хлоп’яча зграйка босонога шпарко
виловлює — магнітом чи відерцем
із дна монети, поки хто за барки
не потрясе котрогось. Тільки сердься
чи ні — то дітлахи. Але ж і я,
спираючись на ненадійну пам’ять,
де ще не стерлося твоє ім’я,
таємно від усіх, від себе навіть
виловлюю з озерця знов і знов
свою у нім затоплену любов.
***
© Марина Павленко. Всі права застережені.