* * *
Скільки запрошую Осінь у гості —
ніяк не одважиться.
Засоромившись та зашарівшись
калиною,
на порозі тупцюється.
— Та заходь же, посидим за кавою,
поговоримо…
Таки вмовила!
Безшелесно зайшла до кімнати,
вся напахчена чорнобривцями,
крайчик столу присіла, зіщулившись
жменькою кленового листу.
На дитячий погляд запитливий
відгукнулася приязним яблуком:
де ж, у домі дитина,
то щоб без нічого?
Але більше мовчала, сторожко
не стільки мене дослухаючись,
скільки шерехів за дверима.
Я й сама раз у раз збивалася,
через вікно зауваживши,
як велось безпорадно Природі,
коли — без Осені:
жовте листя забуло, як йому падати,
а зелене — о леле! — не вміло пожовкнути,
квіти більше не знали цвісти по-осінньому,
а сива хмара
не могла розплакатися
навіть маленькою мжичкою.
Так між нами розмова й не склеїлась.
На мої розчаровані очі
усміхнулася чорнобривцево,
перевзулась у коридорчику
в розчалапані туфлі-калюжі
й пішла.
…За вікном знову падало
жовте листя.
***
© Марина Павленко. Всі права застережені.