* * *
Рішуче
всі справи нагальні відкинувши,
йду на балкон
і скликаю докупи
Себе-Маму,
Себе-Дружину,
Себе-Студентку,
Себе-Прибиральницю,
Себе-Українку,
Себе-Передплатницю,
Себе…
Ох, нарешті! Усі позбирались
і місця свої позаймали.
Хіба що Я-Відьма від когось
ще відгавкувалась для годиться
та невсипущу дитину присипляти
іще раз збігала
Я-Мама…
Все!
— То що я хотіла б сказати?
Чи бачите ви над берізкою
сріблясту оту павутинку?
Якщо до неї торкнутися,
а потім до неї прислухатись,
у ній забринить диво-музика,
з якою можна піднятися
на ВИЩИЙ ЩАБЕЛЬ
БУТТЯ.
Всі Я умент зворохобились,
схвильовано заметушилися:
мені-Куховарці причулося,
що борщ із плити збігає,
Я-Мама до ліжка метнулася,
бо доня вві сні ворухнулася,
мені-Студентці згадалися
недописані два реферати,
а Я-Прибиральниця раптом
вхопилася нащось за віника…
Одна тільки Я-Химерниця
до павутинки наблизилась,
торкнула її мізинчиком —
і справді: вона — забриніла!
…Та слухати диво-музику
було на балконі вже нікому.
***
© Марина Павленко. Всі права застережені.