Марина ПАВЛЕНКО

ЄВГЕН ПЛУЖНИК В УМАНІ

1928року Микола Бажан привіз до
Умані хворого на сухоти поета і свого
приятеля Євгена Плужника. Гарне й
тихе помешкання підшукали йому —
в квітучому будиночку сім’ї Поліщуків
(вул. Володимирська, 31). Молодшій
сестрі Миколи Бажана Аллі, студентці
будівельного технікуму, випало
носити поетові свіже молоко. Образ
юного дівчати увічнено в Плужникових
рядках.

Прилопотіло із-за яру:
спочатку — садом,
потім — через двір…
І — шугонуло просто з хмари:
у вікна — градом,
по даху — мов звір!
Це він! Це — дощ! Це — свято в будень!
Збирався в гості —
і таки прийшов!..
Цей гуркіт вам — не кашель в грудях,
не біль до млості, —
він говорить, що
коли є дощ, то й сонце буде —
дасть сили росту
крізь беззсилля шов.
Десь лячно мокне голос Поліщучки.
А яблука… їм що — надули щічки
й приймають зливу, мов хвали катрен!
І хоч би засмутилося котре!
Та й чом смутитись? Що минає літо?
З дощем іще солодше їм паліти!..
Я — яблуко.
З отих ще яблунь,
що вже й не скрипнуть,
зрізані під пень*.
Хоч бачу, бачу я в уяві,
як — сміхом! криком! —
ще зустріну Д Е Н Ь!
Дедалі набираю блиску,
бо скоро осінь.
Упаду в траву.
Або ж з’їдять — вони вже близько! —
криваві оси.
Живу.
О, вже й нема.
— Куди? Заждіть, Євгене!
(Маленький хлопчик…Досі він є в генах
і все біжить, Галиночко, до тебе!..)
Піджак візьміть! Ще ж сиве небо!
Не чує… То чого чекати далі!?.
(Щаслива ти в т а к і й подружній долі!?)
Краплина — з дзвоном — поза комір.
А у палаті
з соловецьких стін
так само крапля — кап!
— Миколо!**
(Він у халаті
білий, — ніби тінь)
Чи бачив ти сьогодні сонце?
І я ще бачу!
З рідних місць слівце
підстав під виболене серце,
бо ж чуєш? — наче і життя оце
по краплі — в вічність…
І не тісно
іще васалам
учорашніх літ
у майбутті.
Для мене ж, звісно,
зосталось мало —
яблука політ.
Отак миттєво і зухвало —
вписати змійкою
зневажлиу криву.
Со…
Соловки мене сховали?
Чи ти, “Софіївко”?
Живу!
Бр-р-р! Холодно! Мов приверзлось грядуще…
Крізь віти світла чистого гра дужча,
немов бальзам на душу — парк старий..
Містки, алеї, ґроти і колони…
Стирай печаль з лиця землі, стирай!
Ставай перед красою на коліна!
А скільки ж тої позолоти
у цих росистих
добрих вечорах!
Години тануть у роботі.
В веранду — листя,
мов надхнення птах.
Чиясь хода. Тук-тук!
— Чи можна?
— Ах, ви це, Алло?
— Молоко візьміть!
Із вінців глечика тривожно
( — Ви щось казали?..)
стікає мить.
Стікає біла до нестями.
А кров… червона.
Чи яка вона?
Стоять — рядком — під нагаями…
В траву — з розгону…
З дзвоників — труна…
— Ви принести солодкого просили.
— Воно здоров’я
дуже додає!
(Минуле відбирає сили:
слізьми і кров’ю
в душу б’є!)
— Отак би й зразу! Може, ще долити?
— Нелегко нам недуги ці долати:
на мрії хвора ти, я — на сухоти.
А втім, про болячки — щось неохота…
Нехай тебе уже життя довча,
мене вже…
Ні! А ти таки дівча!..
Пощо мотати чорні теми
в клубок кудлатий?
Ліпше розкажи,
як там навчання? Як там мама?
Що пише братик?
Щастям освіжи!
Яке з очей у тебе світло!
Це сонця захід?
Чи якісь нові
чуття незвідані розквітли?
Без дум, без страху, —
ніжні та живі…

А по кутках снуються вірші,
все хатні***, милі,
теплі, як рілля.
Про тебе, Галочко. Повіриш —
аж кіт-бурмило
вуха наставля!
Лети, Галча моє! Чекаю!
Я вже оклигав
і готовий знов
вести в красу до водограю!..

…У мене й книга
буде про Любов!

Я — яблуко.
А мо’, лиш спомин?
Живу — екстерном.
Мій зелений лист —
ця старовиннолика Умань.
А серце — зерно:
проросте колись!
Вночі в садку стрибають милі гноми.
Ах, знову дощ свої затіяв гами!
Всі тіні темінь віником змела.
Втікає в безвість вуличка мала.
Услід поглянеш — Господи! Неначе
і їй верзуться горобині ночі!
Он Рильського**** впіймали гайдамаки,
Гощинський он крадеться, щоб у маках
софіївських нудьгу свою подіть.
За батьком поспіша малий Тарасик,
а ось Тичина: ”Тільки не впадіть!”
І ще немає: класик чи не класик…
Не бійся, вуличко, з тобою —
і я, і дощик!
Поки разом ми, —
не піддаваймося без бою
з прогнилих дощок
привиду зими.
Вже завтра вирушимо знову
блукати літом,
полювати сум,
ловити в сіті
невловиме Слово
та брати дурощі на глум.
Ах, Умане! Далека, мов Ітака!
В собі мій дух ти берегла, допоки
майбутнє не взяло мене в полон
і не розтанув дня мого полин
в осонценій Софіївській долині.
На вітрі часу лист мій занімів.
Я — яблуко
у тебе на долоні.
Прости, що садом стати не зумів.

***

___________________________________
П Р И М І Т К И:
*Існує версія, що рідня поета (батько, сестра Марія і брат Георгій) одне за одним пішли з життя не без чиєїсь “допомоги”.
**В останні дні життя Євгена Плужника на Соловках його доглядав молодий земляк-українець Микола.
***Хатніми називав Євген Плужник вірші, адресовані дружині Галині Автономівні Коваленко. Вірші про любов він хотів опублікувати окремою, за ліком п’ятою книгою.
****З Уманню пов’язане життя багатьох відомих людей. Зокрема, в сім’ї Максима Рильського зберігався переказ про Ромуальда Рильського, який, будучи учнем Уманської школи базиліян, 1768 року попав до рук гайдамаків і врятувався тим, що в останню хвилину заспівав українську псальму. Польський поет Северин Гощинський теж свого часу навчався в Уманській школі базиліян та провів у місті свою юність. Тарас Шевченко відвідав Умань ще в дитинстві — разом із батьком. В Умані бував і Павло Тичина — його іменем названо Уманський державний педагогічний університет (донедавна — інститут).

© Марина Павленко. Всі права застережені.