КАМІНЬ НА РОЗДОРІЖЖІ
I.
ГОСТЮВАННЯ В БАБУСІ
— Я народилась у Тобі,
та до Тебе прийшла тільки нині:
впусти до хати!
— Мене вибавили ще кам’яні баби:
поки пасла гусята,
стерегли моє небо
і забавляли казками
про Сонце.
Сонце тоді
вже почало мерехтіти:
— біле — червоне — чорне —
— біле — червоне —
— червоне — чорне —
— червоне —
В червоному — спершу по кісточки,
згодом — по коліна,
потім — по пояс,
тепер — з головою.
Але саме Сонце
затулили начищеною бляшанкою
і Сонцем
проголосили її.
…Баби? А що баби?
Колисали в своїх мовчаннях віки,
аж поки не народився той,
що — одним махом! —
усіх бабів — на підмурки!
(Підмурки — стоять,
нові будівлі — валяться).
Птахів,
що летіли, немов людські життя,
перестріляли:
щоб не мигтіли
супроти бляшанки-Сонця.
Ворожки сказали:
“Твій птах у маю повернеться”.
(Підмурки — стоять,
нові будівлі — валяться).
Відмаяв мій май.
Промайнуло маїв немоїх немало —
не прилітає мій птах.
Чекаю.
(Підмурки — стоять,
нові будівлі — валяться.
Іконами — топимо,
тепла — не маємо).
Сусіди непрохані
город викопали.
Врожай забрали.
Мені посередині
лиш могилу
зоставили.
А ще — камінь.
Праворуч підеш,
ліворуч підеш,
прямо підеш,
та назад не вернешся.
Три дороги.
І жодної — до щастя.
Такий камінь.
Жду.
***
© Марина Павленко. Всі права застережені.