Марина ПАВЛЕНКО

КАМІНЬ НА РОЗДОРІЖЖІ

III.

ДОНЕЧКА

— Хоч полуда з очей
спадала поволі,
бляшанка від Сонця
уже відвалилася.

Т и народилася!

— Сонце!
Я люблю тебе на всю країну!
— Мамо!
Сонце зайшло мені в очі
і в капелюх!..

— Як пташки миготять!

— Мамо,
а ці горобці, коли виростуть,
стануть воронами?
А якщо — білими?

— Журавель у небі!

— Мамо, це вже чорнобривець!
Тільки в нього ще брівки не виросли!
Він забавляє мене
Сонцем про казку.

“Жила собі вишиванка,
і хотіла вона всім пособляти…”
— Але як же вона підсоблятиме,
якщо в неї самі рукави?..

— Мамо! А та хмара на сході —
вона не сюди?
— А чому життя таке, що постійно робляться вовки?!.
— А на цю шапку зарізали кролика?
Я не люблю слова “кролик”:
воно нагадує мені слово “кров”.

— Ти не лякайся, мамо!
У мене не сльози —
це сніжинки на віях
розтали
від Сонця!

— А навіщо в прабабусі
яма серед городу?
Щоб вербу посадити
в ній?

А чому замість прадідуся
темна пляма, ба ні, біла! — пляма?

— Мамо, глянь, який камінь!
П р а-в о-р у ч п і-д е ш,
л і–в о-р у ч п і-д е ш,
п р я–м о п і–д е ш —
три дороги!
І всі — звідси?
— Мамо, я тут зостанусь!

— Тільки нехай
оця казка буде
вже зі щасливим кінцем,
бо я більше не витримаю,
мамо!

— Не плач, доню.
Це буде щ а с л и в а казка,
і їй не буде кінця.

24.-25.03.2000.