* * *
…Люди люблять мене:
Вже й неволя прийшла —
Мабуть, скоро прощатись буду…
Промінь сходу ламається
Об піраміду чола.
Людським голосим
Плачуть люди.
Небо зранене все.
Не горить, не димить
Повний Місяць —
Камінна тріска.
Ну а далі — не зорі, а ми, а ми…
Мов запечена кров дідівська.
Як живеться — живу.
Відстріляв, відгуляв…
А повіситись —
Яблунь шкода…
Вправо глянеш:
— Чия то?..
— Моя Земля!
Вліво глянеш:
— Моя природа.
Я хазяїн туману,
Ягнят, церков…
Мене люблять такі ж і небо.
Як не знаю,
Чого я сюди прийшов,
То й на скільки —
Знати не треба.
***
© Ігор Павлюк. Всі права застережені.