КАНАДСЬКИЙ ЗОШИТ
ДЕНЬ П’ЯТИЙ
Готель як готель. З кафе, рестораном, швейцарами, пилососами. Дія відбувається в кафе. За столиком п’ємо каву: синьоока жінка і я. Три дні вона “штурмує” мій телефон і не застає мене. Сьогодні застала… Просить хоч би хвилинного побачення. Маю вільної півгодини. Даю згоду.
С и н ь о о к а ж і н к а.
Даруйте… Ви повинні мене вислухати. Ні, що я кажу? Я хочу слухати вас. Розкажіть про Україну. Все-все. Як люди живуть? Що думають?
Я.
На рідній землі живуть, дніпровим повітрям дихають, нові стежки топчуть, та все пряміші і пряміші…
С и н ь о о к а ж і н к а.
Я так і знала. Ви можете зрозуміти мене? Скажіть — можете? Вивезли мене батьки, не було й дванадцяти. У школі вчилась, рідною мовою. Все своє, наше. А батьки кинули все це і поїхали. А чого? Тепер каються. А я при чому? Скажіть, ще співають на Україні?
Я.
Хто вміє — співає.
С и н ь о о к а ж і н к а.
Я так і знала. Двадцять років не чула на вулиці співу дівочого. Прошу вас, напишіть пісню про наші переживання.
Я.
Які ж у вас переживання?
С и н ь о о к а ж і н к а.
Коріння моє там, де я народилась. Чого я тут? Почуваю якусь вину, хоч і не винна. Не було ж і дванадцяти…
Я дивлюсь на годинника:
мені пора.
Жінка встає, вибачається.
— Поцілуйте за мене рідну землю.
Прощаємось. У синіх очах дрижать сльози.
* * *
Пані Галино, їй-богу, дивно!
Яка ви пані? Чому ви пані?
Ваш батько ходить не у жупані,
І мати ваша — панам не рівня.
А ви ж собою така цікава.
Вп’ялися очі у мене сині.
— А що нового на Україні?
— Ллє ж бо, пані, холоне кава.
— Холоне кава? Нехай. Байдуже. —
Вп’ялися очі. їй не до кави. —
Я чула, Київ красивий дуже
І не впізнати тепер Полтави.
Ой не впізнати отчої хати,
Ні зелен-саду, ані подвір’я.
Щасливий батько, весела мати,
Настала згода, прийшло довір’я.
Було і тяжко, було й страждали,
Та не за морем шукали правди.
А як пришилося — на смерть стояли.
Вп’ялися сині. Вп’ялись назавжди.
***
© Олександр Підсуха. Всі права застережені.