Олександр ПІДСУХА

КАНАДСЬКИЙ ЗОШИТ

ДЕНЬ СЬОМИЙ

Бачу людину вперше, а вона рідна мені.

— Кажуть, ви воювали в Іспанії в сотні імені Тараса Шевченка?
— Так.
Середнього зросту, з порожнім лівим рукавом. Обличчя ніби знайоме з дитинства. Може, разом пасли череду або на робітфаці вчилися. Питаю, чи родом не з Київщини.
— Вгадали.
— То ми земляки.
— Земляки в другому коліні. Я народився тут. Край, що був чужиною для наших батьків, став для нас батьківщиною. За неї в Іспанії воював. Не один я тоді пішов добровольцем. Потім висаджувався з Другим фронтом. Для Канади живемо й боремось. їй — наші почуття й помисли.
— Даруйте. Невже ніякого відгуку у вашому серці не знаходить земля батьків?
— Змалку пам’ятаю: мати все нарікала на батька. “Куди ти мене завіз? Ні солов’я не почуєш, ні на землі не посидиш”. Земля тут вогка, навіть улітку, так просто не сядеш. Мені, малому, байдуже до всього того, бо не знаю: що за Україна? Що за солов’ї? А як побачив — мало серце не вискочило…
— Ви були на Україні?
— На п’ятдесят першому році життя. Поїхав поглянути на батьківську землю, солов’я послухати. Магнітофона захопив.
— Солов’їв записати?
— Так. Зайду, бувало, в садок, чую безліч пташиних голосів, а який солов’їний — не вгадаю. Спитати соромився. Потім синок двоюрідного брата повів мене у берег. Світе мій! І питати не треба. Слухав би — не переслухав. Другого вечора й записав…
— Цікаво.
— Приїхав додому. Зібралися родичі й знайомі. “Що там і як, розказуй?” — “Першим ділом, — кажу, — послухайте”. І завів магнітофона. Всього було: і радощів і плачу. Тепер мати слухає солов’їв улітку і взимку. “Ще, — каже, — якби на землі посидіти…”
Розмовляємо, ділимося враженнями — він від поїздки на м о ю Україну, а я — від подорожі по й о г о Канаді. Брати по крові, по духу, по боротьбі.

Бачу людину вперше, а вона рідна мені.

***