Олександр ПІДСУХА

КАНАДСЬКИЙ ЗОШИТ

ДЕНЬ ДВАДЦЯТИЙ

До Галіфакса не долетів. У Сейнт-Джоні роблю пересадку. Сиджу в приміщенні невеличкого затишного аеропорту, і переді мною на всю широку скляну стіну — дивовижний зимовий пейзаж. Небесна синь відбилася на засніжених ялинках, на аеродромному полі. Тиша і спокій у природі теж дивовижні. Проте зовсім протилежне коїться в моїй душі. Занотовую останню строфу туги, відриваю очі від блокнота, а за стіною — вже ні спокою, ні літаків на ялинковому тлі. Снігова завія, суцільна біла каламуть запнула все навкруги і стала співзвучною хіба що одному мені. Політ відкладено до завтра. Пасажирів везуть до готелю в Сейнт-Джоні.
За сніговертю не бачив ні міста, ні готелю, а лише кімнату з ліжком, двома стільцями і столиком. Є й телефон. Та що з нього?
Хуртовина дужчай. Вітер як не вийме рами і разом з нею не вломиться до кімнати. Не своїми голосами заголосили шибки. Чого я тут? На краю світу — один. Жодного радянця в радіусі тисячі миль.
Згадалася мати. Поховав її перед самою поїздкою за океан. На похорон прийшло все село. Плакали люди, плакало й небо, як везли на кладовище. Мати. Моя і не лише моя. Дітям-сиротам у тридцяті роки замінила батьків, а хатина в кіпці вузенької вулички — дитячий будинок.
Вже не зустріне, як завжди було, — малого чи дорослого — з незмінними радощами і словами: “Синочку, а чи надовго?” І почувайся ти найкраще, при повному здоров’ї й силі, а їй неодмінно здасться, що ти змарнів…
Мати! Все життя в чеканнях і вигляданнях. Ніби це була її професія. То з інституту на літні канікули, то з донецького краю у відпустку, то з фронту… А з-за океану — ні, не виглядає.
Одна вона в мене була, одна…

* * *

Чемодани впаковані. Взято квиток.
Я збираюсь летіти в заморські краї.
І прийшли попрощатися друзі мої.
Та чомусь мені мати не йде із думок.
Телеграма у дім! В серце звістка — як ніж!
Що робити мені? Зачекай, чужино!
У село! У соло! У село чимскоріш!
Хоч і пізно уже. Все одно.
Ось хатина. І люди ідуть до двора.
Онде дядько Василь. А у хаті плачі.
Вечоріє. В вікно зазира дітвора.
— От і все, — каже дядько. — Сьогодні…
вночі.
Ще ж учора співала ось тут на грядках
(Як минаю подвір’я, то завжди спиня),
У біленькій хустині, з сапою в руках.
Все робила сама до останнього дня.

Це я знаю. Хотів же забрати з села,
Щоб жила при мені, щоб у місті жила.
І нарешті забрав. Та скінчилась зима:
— Сину, чом не везеш? Бо поїду сама. —
Я не хочу везти, відмовляю, прошу.
— Люди сіють уже. Я без діла сиджу.

Ще ж учора робила. Так всеньке життя.
Ще учора співала. Й нема вороття.
Рвися, серце моє, від скорботи й жалю!
Лиш одного б хотів, про одне лиш молю:
Щоб, як мати, не гнутися в горі-біді,
Щоб, як мати, із піснею впасти в труді.

* * *

Як спішив я додому, до гай-сторони,
До хатини, де перші наснилися сни.

На подвір’я ступив, далі рушить не міг.
Двері й вікна забиті. Зарослий поріг.

І назустріч не йде, як раніше ішла,
Притуливши долоню суху до чола.

Не іде. Це уперше. Й нікого нема.
— Мамо, матінко, ма!.. — Тільки тиша німа.

Залунали людські голоси навкруги.
Удаю, що не чую, простую в луги.

Дайте, дайте побути мені в самоті,
Дайте виплакать очі хоч раз у житті!

***

© Олександр Підсуха. Всі права застережені.