* * *
Зсипається колись зелений саунд
Осіннім листям в роззів саксофону
Долає каналізаційний шлях форшлагів
І виливається в горня з-під кави.
У вікнах плавають сумні медузи хмари
Непевне сонце мов піщаний замок
Збудований котом і чоловіком —
В обох відчутний смак терпкий породи —
На березі великої печалі
Під як психоз одноманітним небом
В окрайці хвиль нав’язливого моря
У битім шклі поодиноких стулок мідій
День ріже вухо бляхою великої секунди
Забутої під аркою фермата
Лелітки спогадів хапають хижо чайки
За ними стежить кіт голодними очима
А чоловік п’є механічно замість кави
Холодний дощ і ріжуть піднебіння
Йому вірші безвихідні кубічні
Вірші до жінки, що зіткала простір
Кохання і тепла в його квартирі
І випадково зачинила двері
І сорок діб людина й кіт сидять на кухні
І прислухаються до кожних кроків ззовні…
***
© Світлана Поваляєва. Всі права застережені.