Світлана ПОВАЛЯЄВА

* * *

Коли небо піниться небачаними хмарами
Коли вітер засипає мій сон річковим піском
Коли сонце плескається у воді, а вода у сонці, —
Втрачає орієнтацію гарна, мов яшма, пташка
Розбивається об стіну — можливо хотіла метеликом у шибу —
І падає до моїх ніг — тріпотлива покірна квітка
Зі спокійними ясними очима
Лиш розкритий закривавлений дзьоб видає агонію
І листочок один-єдиний витончено розмальований кров’ю
Кров’ю кольору калини у серпні
Бездоганні крила склала на грудях
І померла і я поховала її
І спогади у жмені — мов риб’ячі очі й зябра
І сонце сідає на губи і губиться в них назавжди
Це мій поцілунок до тебе
Викарбуваний на язиках багаття
Відтиснений у свіжому тісті хмар
Витягнений з криниці на зорі
Це чистий дарунок Тому-Що-Чекає-На-Мене
І сумує за мною тихим дощем уночі…

***

© Світлана Поваляєва. Всі права застережені.