Світлана ПОВАЛЯЄВА

* * *

Зрони спочатку вії, впадуть на вії сталки
Осипалися пальці, мов попіл цигарок
На тло жалобне деки печального роялю
Який приймав в долоні лиш кров за роком рік…
Старий і голомозий, незчувся — власні струни
Вже виють, немов віни, з який не йде контроль
Ми бУли золотаві, пухнасті, ніжні, юні —
Аж ось Його Високість Чверть Віку, мій король!
Пограємось, мов діти, у піні цвіту яблунь
Розкриємо долоні — ось випав іще зуб!
До нас приходить світло — оманливе і чисте
І музика в тортурах, і яблук глухий стук
Об землю — щедра осінь! В дощі палає Місто
Вечірніми вогнями, очима цигарок…
Все вогшає одежа й звивається волосся
Й з німих повік роялю стікає віск свічок…

***

© Світлана Поваляєва. Всі права застережені.