Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО

А КОНІ ВМІЛИ ЛІТАТИ

Післямова

Це знає вона достеменно. Не з чиїхось переказів. На свої очі бачила. Іду, каже, полем, уся у блакитному, а назустріч мені – білий кінь. Я сідаю на білого, і він мене, славний, несе швидко-швидко. Бачу, як мерехтить земля під копитами, відчуваю, як обвіває мене стрічний вітер, чую, як співає безмежний простір, підкоряючись нашому рухові… Я, вся в блакитному, лечу на нестримному білому… Це було по дорозі до казки. І звідтоді вже запала в душу мрія – промчатися на коні. Правда, коли і насправді мчала, то не було вже так повітряно й м’яко. Дорога до казки завжди привабливіша, ніж сама казка.

Почалася та дорога тридцять літ тому в с.Антонівці Володимирецького району на Рівненщині. А через три роки перемістилася в Дубровицю, на річку Горинь. І знову постала перед очима різними несподіваними видивами. Стояли над вулицями розкішні каштани, липи, дуби. Рай, та й годі. Але дорогу вирішили розширити. І з’явилися якісь дивні люди, що тягачами стали корчувати ці дерева. Вирвуть ото рай-дерево із землі – і раптом голе небо, несусвітня порожнеча. Першого разу бабуся не дали корчувати біля свого двору, то вони вихитрили годину, коли бабусі не було вдома, і таки спустошили небо.

Мусила дівчинка перебиратися до городу в казку. Отам і купалася в зелені, як у воді. А тоді – кізоньку пасла. На полі – простір, повітря. Біля рову сядеш, коза собі пасеться, а ти – читаєш… Тоді й трапився “Вогнесміх” Олеся Бердника, який перевернув душу і дав сприйняття природи, як єдиного цілого. І захотілося дізнатися, про що думають дерева. Й згадалося: ті. Яких ото покорчували, уже не зможуть думати, а скільки вони могли б розказати зі свого багатовікового досвіду! Захотілося поговорити з квітами, бджолами, жабками, ящірками. Було, стане чи сяде біля своїх улюблених незабудок, та й гомонить, у чисті блакитні незабудкові очі заглядає…

А весною в кульбабках розкошувала, плела віночок, з весною вінчалася. А згодом віночки ті віддавала в пожертву кролям чи козам…

Найбільше ж любила небо читати. Ляже було в полі, спостерігає хмари, а вони таке витворяють, що годі й у цирку таке побачити. Може, тому й мріяла в цирку працювати, навіть Біма свого навчила на задніх лапках стояти, крутитися, кланятися…

Та покликали хмелю рвати, буряки копати… Хлопці ото хміль стягали, а дівчата шишечки обривали, в кошики складали. А де гурт – там і пісня. Після школи закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка, захопилася музичними фестивалями. Дороги, дороги, дороги… Гітара по руках, авторська пісня, не чужа, банальна, а виплекана серцем і мрією. Так починалася поетична школа. А тепер – “Радосинь”. І своє ім’я в журналістиці й літературі – Наталка Позняк. І перша ось поетична книжка.

А в гості приходять стежки польові на рівнині (Рівненщина ж!), над якими любила квіти збирати (трохи – на вінки, решту – мамі), і старовинний ліс, до якого ходила тільки з батьками, і рідне пахуче дерево – липа, і колір милого неба, і журавлі, і невсипущий жайворонок, що дзвенить, розливається – самому злетіти хочеться. І всі вони привітання приносять від бабусі Оксани і Меланії, дідуся Федора і Родіона, від мами Тані й татка Віктора.

Це все по дорозі до казки.

Яскрава не стільки мрія, як дорога до мрії. А далі – праця. Добра, намоглива праця на рідній землі. І барвисті спогади про коні, які вміли літати.

Керівник літературного об’єднання “Радосинь”

© Наталка Позняк. Всі права застережені.