* * *
У ночі є своя душа,
Бентежна, наче свічки вогник,
Безмежна й вічна, як дороги,
Якими доля в світ руша,
У ночі є свої права.
Вона уміє ворожити
На чорну каву, трунок літа,
І непромовлені слова.
У ночі є свій оберіг —
Червонобокий стиглий місяць,
Що, зачепившись за ялицю,
Схиляє небо нам до ніг.
І я, по лезу таїни,
Неначе в храм, заходжу в тишу,
Щоб раптом обернутись віршем —
Молитвою за наші сни.
А потім, в денній метушні,
Вдивлятись в небеса прозорі
І чути, як далекі зорі
Вже проростають у мені.
***
© Наталка Позняк. Всі права застережені.