* * *
Ви чуєте, як небо гомонить
Мелодією місячного світла,
Коли душа, мов паросток розквітлий,
Під вічним Дивоколом затремтить?
І оживуть в ній зоряні слова
Забутої прабатьківської казки,
І зникне із душі щоденна маска,
Й відчуєш, що душа іще жива.
Розбудить пам’ять голос цвіркуна,
Напоєний духмяним трунком літа,
Щоб вознестися понад білим світом
Чи наяву, чи у блаженних снах.
Забути, звідки ти і хто такий,
Самому стати зоряним розмаєм.
Побачиш в небі зірку, що блукає —
Зігрій маленьку дотиком руки.
***
© Наталка Позняк. Всі права застережені.