* * *
Слова котилися із вуст
І падали в пісок гарячий.
В магічнім мареві медуз
Гойдались тіні душ незрячих.
Повільно й болісно, мов сон,
В піски пустельні дні стікали.
Порожні дотики долонь
Губилися в старих вокзалах.
Слова пекли, немов печать,
Як спогад згубленого літа.
Слова, приречені мовчать,
Бо світ не вмів іще любити.
Слова стекли, немов смола,
Не загасивши спеку серця.
А в лісового джерела
Жива вода під серцем б’ється.
***
© Наталка Позняк. Всі права застережені.