Наталка ПОЗНЯК

АПОКАЛІПСИС

Це вітер старий попід вікнами стогне вночі —
Розхристаний вітер в лахмітті людської печалі.
А серце, обпившися туги, порожньо мовчить,
Де в хаосі дикім сплелись у спіраль вертикалі.

Душа, як обгризена кістка, загублена серед зірок,
Потрісканих зір — черепків неземного простору.
І привидом сірим бреде серед безвісти Вовк,
На рваному місяці рани повісивши горе.

Як холодно. Дно пересохло старої ріки,
І страх перетре, пересипле цей місячний порох.
Замерзла свіча, не торкнувшись твоєї руки,
Лискуча змія зашморгнула і стягує горло.

В глухих лабіринтах так гучно відлунює крок.
І чорними дірами очі полюють на тебе.
… На згарищі вітру, подертих надій і думок,
Розплющилась квітка і щиро всміхнулася небу.

***

© Наталка Позняк. Всі права застережені.