* * *
Небо, страждаючи, зорі народить,
Муками струсів наповниться Вічність.
Мудре страждання облагородить
Наших незрілих думок пересічність.
Райдуга, мов терези всесвітні,
На тарілках неземної роботи
Білі сади розгойдавши у квітні,
Виважить наші гріхи і скорботи.
Краплі світанків заграють у листі,
В хмарах відчиняться брами сині.
Будемо світлі, будемо чисті —
Ніби народжені тільки нині.
Там, поза хмарами, кров’ю заграви
Небо пливе— мов задумлива мати.
Кров невмируща вливається в трави,
Щоб відродитись і знову страждати.
Мудре страждання…
Нічого, крім тебе,
Не освячу степовою росою.
Світлу красу добуваючи з себе,
Ти невситимість гамуєш красою.
Може, колись розпізнає наука
Правду на дні філософської чаші:
Всесвіт — це мука…
Одвічна мука,—
Та, що народжує радощі наші.
1966
© Микола Руденко. Всі права застережені.