Віхта САД

МОВА, ЯКОЮ МИ

Мова, якою ми дихаємо, — тиха.
Від доторку поглядом навіть
Фіранки нітяться.
Жоден телефон не задзвонить
Раптово —
НІЗВІДКІЛЬ

Сутеніє у передпокої прочиненому.
П’єцик вистиг.
Газу із кухні не довго точитися. —
Вічність.

Освітлено стіл в кілька стебел нарцисів, —
Не яскраво від вази,
Але так, що можна читати.
Ти вже цього навчився,
Як і іншого… Часто, —

А це значить, що безліч разів у короткому часі,
Я скидала свої черевички,
По саме шнуровиння обтраскані,
В коридорі оцім, там, де обертом голова,
Де б обпертися? —
Так шугала у скроню поціливши
Туга березня!

Все летіло із рук, чай розхлюпувався,
Без угаву і стриму белькотіла
Самі лишень глупства, а
Від страху зашарітися зупинялись
І серце, й годинник,
Як надовго? —

Для нас залишилося дивним,
Що за квадранс бубнявіли кактуси,
Плекані на підвіконні,
Стрілку випорснувши, вибухали зірками,
Вони пнулись крізь шиби і трощили рами,
Безборонні в своїй недоладній агонії.

Крига дзеркала кресла і поволі спливала,
У старенькому креденсі розсипались
На друзки бокали,
Жодна форма уже не витримувала
Застиглості,
Наче струни гітари із тріснутим Грифом
Ладу пустилися.

Обстава мінялась
Калейдоскопом,

І годі розтлумачити значення,
Чи передбачити міт наступний,
Котрий розкривався в кожнім побаченім
Вишнім
Посутнім
Змістом,
Та множився в призмах лунких відображень,
Де відкидали непотріб імен і герої, й богове…

Ритми стихали,
… щоб згодом наринути знову
і перетиснути горло хрипом…

… бо мова,
… якою дихаємо,
… невимовно тиха…

***

Джерело: Маріанна Кіяновська.