Віхта САД

* * *

У прохолоду дзеркала напівтемного коридору
упірнує спочатку засмага руки, потім спека,
від якої перша прагне сховатись, проте інша
наздоганяє її, обвиваючись поміж запрілими стегнами.

Пелюсти спідниць на обм’яклих бутонах осердя літа,
місяць липкий, гаряче полуднє міста, спрага і стома.
Волосся хвилясте, мов жар асфальтівкою, ще струменить,
та шкіру вже студить наскрізний протяг.

Спомин
про відвідини випадкові солодкої безтурботності на межі
щастя і переконаності, що се не про тебе, що се помилка,
що варто отямитися, призвичаїтися, і довкіл чужі
оточать враз речі від умеблювання до звиклого змилка.

Чиїсь шпильки і гребінь забуті на приступці ванни,
руда позолота пацьорків часу в фаянсовій щербленій муш/
шелест, що на смак, либонь, не розпізнати:
де з розчахнутих вен, де з іржавого душу…

***

Джерело: Маріанна Кіяновська.