* * *
Аж боляче — що не люблю.
Німує серце… Безіменна сила
напевно дужою десницею хова
чуттєві паростки од лагідноосоння
твоїх дарів.
А осінь нависа
безкраєм вoдяним.
У рвучкий вітер
розхристана змагається біда
злетіти,
несвого гнізда
таки зібравши зозулині жита.
Звідкіль мені прощення запитать
І звідки осяяння виглядати?
А осінь відкриває ворота,
негадано впустивши супостата
І випадкову ніжність. Обійма…
Нарано — ятаган чужинський напувати!
Зизять ворота в зозулясті хмари —
здійнявсь, полeтів — слідонька нема!
Прокинсь, душе! Се ж я! Се ж я! Се ж я!
Я тут. Я — степ. Я дав ся на поталу.
По мені — копитоньками орда,
По тобі — розумoванням навала…
А осінь каже — то лише мара.
А осінь каже — тільки це — насправді.
Наснилася давенна-давнина
й нутрує досі поміж серцегласом
німуючим… У котрій іпостасі
пізнати і заквітчати тебе?
Зриває длані з вуст всезряче серце
у запізнілe зітнуте: “Не тре…”
25-26 серпня 1997
© Іван-В’ячеслав Сергієнко. Всі права застережені.