* * *
Виміри небуття,
вічності пахощ іржавий.
Зими останньої стяг
біліє державно.
В сивій тиші снігів
дихаєш, дишеш…
Ти у цій тиші гість,
слухаєш тишу.
Ступаєш снігами, як звір, —
сторожко, тремко
Гуде стривожений бір.
Брязкає трензля.
Заносить твої сліди —
вже і не знати.
Вічності холоди.
Неізчислимі втрати.
© Оксана Шалак. Всі права застережені.