* * *
Море очі гойдає.
Пливу я у небі осінніх калюж
непоміченим човником клена.
Щоб забути ненатле буття,
виринаю руками до неба
(а десь там скиглять напхані киснем істоти:
“В небо хочу, де зорі..!”) —
знепрозорюється над землею глибінь,
лине спогад, не скорений болем…
Ця хвилина солодка, наступна ж…
У комп’ютер мій стукає зграйка думок безпритульних —
і минає ця ніч,
і верта до Землі
моє марево, Сонцем натхненне.
***
© Ярослава Шекера. Всі права застережені.