Роман СКИБА

* * *

О де ти, ніченько? Світи.
Світи-рахуй свої хвилини.
Вже хлопець років двадцяти
Бреде до віщої ялини.
І знов тугий гіллястий стан.
І знову постаті знайомі.
Ти чуєш, ноче? Він, Іван, —
Чеканий гість у їхнім домі.
— Ну, як живеш?
— Та так, живу.
Глухий цвіркун гуде в запіччі.
І вікна вірять в синяву.
І в сині вікна вірять свічі.
Дівча вже дівчина. Дивись.
А жінка срібно постаріла.
Мов попіл в косах залишивсь,
З тих пір коли тайга горіла.
Вона всміхається, і враз
Свіча повню в зіницях будить
“Лишайся в нас… Лишайся в нас.
То, може, й щастя з нами буде”.
І шапка мучиться в руках,
До скла втирається світання,
І зірка ценькає об дах,
Забута, тиха і остання…
І він виходить із воріт,
І рипотить морозним кроком.
І проводжа зеленим оком
Його з вікна старезний кіт.
І щось зове його в пургу.
Щось тисне душу, як обценьки.
Стоїть ведмедиця в снігу
І ведмедичка молоденька.
День мовчки вихори водив,
Десь із тайги плелись мисливці.
І тяг Іван цебро води
Із задубілої криниці.
Та раптом погляд захолов.
Мисливський регіт вгруз на стежі.
На чорних санях — свіжа кров
І туші спороті ведмежі.
Притислось небо до землі,
Як ти здіймав свою ломаку…
І ті, смішні, дурні і злі,
Палили вгору з переляку.
Зійшла в очах кривава мідь.
“Віддайте, чуєте? Падлюки…"
І каркнув ворон з верховіть.
І звір якийсь завив з розпуки.
А тільки снігу все одно.
Димок над селищем повився.

Хтось подорожній у вікно
Чужої хати задивився.
Там дві труни стоять нових,
Двох тьмяних свіч вогонь тужливий.
І на колінах коло них
Схилився хлопець сивий-сивий…
Пожежа. Люди. І кінець.
Ну от і все. Не стало хати.
Один ялиновий вінець
Лишився в попелі лежати…
А він іде, іде, іде.
І б’є гілля в останній силі.
Твоїх стежок нема ніде.
У твого вітру пасма сиві.
А п’яний сніг. Цей дикий сніг.
Без мір. Без дна. Безперестанку.
— Ти надто довго, синку, біг.
Ти запізнився, мій Іванку.
То вже хтось інший. Вже не він.
Чиєсь виття холодить спину.
І раптом голос. Думка. Дзвін.
— А пам’ятаєш ту ялину?
Ну що, підеш? Іди, іди!
Напнули кедри тьму пророчу.
В снігу кривавляться сліди.
— Я так не хочу. Я не хочу…
Та щось було стрімке, як мить.
І хтось спинив цей вир кружливий.
З тих пір живе в тайзі ведмідь.
Він, кажуть, зовсім сивий-сивий.
Як десь мисливець-лиходій
Навалить звіра без потреби,
То, кажуть, Сивий отоді
І прибере його до себе.
А спати, кажуть, не ляга.
Все бродить, бродить цілу зиму.
Чорнявий світ. Свята пурга
Хитає тінь його незриму.
І стугонить кедровий страх.
Ти знов ідеш. Та щось не йдеться.
І кров на вимерзлих слідах
Під вечір сивою здається.

***