Роман СКИБА

ПЕРЕДЗИМ’Я

Л. X., колишній дружині

(цикл)

“Необірваним яблукам
Важко робитися сивими…"

Автоцитата

А нам з тобою ні-ні та й холодно.
Твій плащик жовтий стікає в осінь.
Далеко ще до приїзду Воланда.
Та й до Різдва іще часу досить…
А ми з тобою бродячим парками…
Дивися — білка. Ну он же — бачиш?
А бідне сонце об’їлось хмарками.
— Ну що ж ти, сонце? — Та так.
Бо смачно ж.
А ти волосся даруєш вітрові.
І розсипаєш по білій шиї.
Тікаймо звідси під ясен віттявий,
Бо сизе небо дощем прошиє…
Ця печериця з розкішним равликом…
Цей дух озонний, цей кіт пропащий…
Блискоче світ, наче пізнє яблуко.
Але чому в тебе ЖОВТИЙ плащик.

Мабуть, осінь уже закінчується,
сірничок і кинь його на вітер.
Хай буде так.

* * *

Сніг, Завтра перший сніг.
Завтра? Звичайно, завтра.
Інії вже рясні.
Вже догоряє ватра.
Ніч. Завтра перша ніч.
Наша з тобою, перша.
Чуєш? Кричать півні,
В космос дзьоби задерши…
Жерсть… Небеса, як жерсть.
Жар від листків опалих…
Маєш високу честь —
Мій поправляти шалик.
Осінь. Туман. Антракт.
Схили гілок пологі.
Начебто просто так —
Очі у нас вологі…
Сутінки. Вічні сутінки.
Боже, чому ж так темно?
Ні ліхтаря-супутника,
Ні світлячка таємного…
Місяця, дайте місяця!
Трохи. Ну хоч би чвертку.
Так, що й в портфелі вміститься,
Або хоча б в конвертику…
Злива і стук колесовий
Вигаснуть на пероні.
Плесами змерзла йдеш собі
З краплею на долоні.

***