Роман СКИБА

ЗАЇЖДЖИЙ

(синтез-поемка)

Я приходжу о пів на сьому.
Я ступаю в цей сірий дім.
І дивлюсь, як ятріє з сорому
Мокре сонце в вікні моїм.
Я палю і читаю книгу.
Труться нетлі об синє скло.
(Мабуть, риби так б’ються в кригу,
Коли озеро замело).
Сутенію і сходжу димом,
Що сочиться крізь шпарки стін.
І присутність чиясь незрима
На підлогу кидає тінь.
І дзвенять, і дрижать гортанне
Синьополумні язики.
Я ТЕБЕ ПАМ’ЯТАЮ, АННО.
Але вибач мені — віки.
Уже сім днів, як я приїхав у це місто.
Мене бояться. Щоранку, виходячи з під’їзду,
я застаю біля нього натовп вуличних позівах
і перекупок. Вони чекають, щоб сахнутися
від мене, а потім довго перешіптуватися,
доки мій чорний силует не зникне десь на
початку наступного кварталу.
Чим більше я віддаляюся від будинку, де
зупинився, тим рідше мене впізнають. У
мене немає жодних справ у цьому місті. Я
втомлюю його своєю присутністю лише тому,
що це єдина розвага для того, хто втомився
життям.
Коли мені набридає тинятися вулицями,
я лечу на Священну гору. Лечу я завше по
кривій, щоб не відриватися від русла Чор-
ної річки. Мені з дитинства подобалося літа-
ти над водою. Іноді я навіть пірнаю у неї з
лету, чим до смерті жахаю бородатих риба-
лок…
На Священній горі я розпалюю вогнище.
Я вдивляюся у вир всесильної плазми, аж
поки вона застигає. Повертаючись, залишаю
по собі шпилясту крижану гору…
Почекай мене — вже не довго.
Біле дзеркало — триста літ.
Мій грифон уже трощить рогом
Кришталевий цей моноліт.
В цьому місті нема Покрови.
Можна тільки упасти ниць
Перед ликом твоїм безкровним,
Перед променем із зіниць.
Від свічок, що чадять ураном,
Ця кімната стає тісна.
Я ТЕБЕ ПАМ’ЯТАЮ, АННО.
Але вибач мені — стіна.
Біле дзеркало — чорний кратер
Від напруги вогню гуде.
Ти ж умієш мене чекати.
Ти єдина, хто знає ДЕНЬ.
Ці триста років минали надто довго. Кажуть, час лікує. Бійтесь його, сильні. Цей
— Пане Шнетті, — сказав він, — Його
Величність…
Бідний посильний. Добрий переляканий
дядечко. Він заїкався і три хвилини не міг
закінчити фразу. Я заспокоїв його. Я пообі-
цяв неодмінно виконати прохання Його Ве-
личності. Так. Я ВИЇДУ З ЦЬОГО МІСТА. Я
зроблю це ЗАВТРА. Я хотів би, щоб мій виїзд
було документально зафіксовано. Це моє зус-
трічне прохання до Його Величності. Отож,
завтра. ЗАВТРА ОПОЛУДНІ.
Бідний посильний. Добрий переляканий
дядечко. Коли він виходив з мого будинку,
то виглядав найщасливішою людиною у
світі. Зустрівши першого-ліпшого жебрака,
він кине йому не менше, як золотий. І той
теж стане найщасливішим…
Той, у кого в очах землисто,
В кого усмішка, мов вода,
ПОКИДАЄ ТЕБЕ, О МІСТО,
Як ніхто ще не покидав.
Не увечері, не уранці,
РІВНО В ПОЛУДЕНЬ, ВОДНОЧАС,
ВИЇЖДЖАЄ З ШІСТНАДЦЯТИ СТАНЦІЙ
Незашторений диліжанс.
Гострий профіль, мов на монеті.
Капелюх із гнідим пером.
Чорнокнижник сеньйор Шнетті.
А ворон над ним, а ворон!
І розплескують воду талу
Короновані вороні.
— Милий фокус — гроша не ставлю.
— Фокус? Ні…
Дзвонять дуги, бруківка плига,
І станційні наглядачі
Реєструють у товстих книгах
Віщих птиць на його плечі.
Історична довідка: Виїзд з Петербурга
відомого на свій час у Європі мага сеньйора
Шнетті, що спостерігали спеціально призна-
чені особи, а також велика кількість про-
столюду, відбувся в один і той самий час з
усіх шістнадцяти кінних станцій міста.
Сеньйор Шнетті був великим жартівником.

***