Роман СКИБА

ЕПІЛОГ

Вужами пахнуть лопушані нетрища.
Так тісно на тополях омелі…
Бо омела — то перекотинебо, що
Позастрягало звечора в гіллі.
Теплом озимим крізь діру озонову
Так щиро тягне, що аж кров із вух…
А я тут є. Я — привид у червоному.
Проходячи, знімайте капелюх.
Кричать коти міськими діалектами.
Кричать коти — їх більше, ніж мене.
Вмирати легко. І літати легко так…
Тяжіння нині надто неземне.
У небесах там є одна провінція…
Вона для тих, кому земля мала.
Тож задирайте голови й дивіться, як
Над кронами витає омела…

© Роман Скиба. Всі права застережені.