Людмила СКИРДА

І ОСЬ ПОДУВ ВАЖКИЙ СИРОКО.

У морі яхта одинока
Кружляла, ніби альбатрос,
Що здобич бачить в хвилі темній,
Але зусилля всі даремні,
Тож полювання не вдалось.

В кав’ярні на розкішнім пляжі
Спустили жалюзі, бо кажуть —
З сироко жарти небезпечні.
“Тікайте всі куди хто може”, —
Гука берегова сторожа,
Що вигляда не зовсім гречно.

Спустів солярій і розарій,
І стало тихо на бульварі,
Тривожно шелестіли пальми.
Я озирнулася до тебе,
Мов любляча й слухняна Геба,
Спитала поглядом: “Тікаймо?”

Ти посміхнувсь — сама покора,
І кинувся з розбігу в море,
І зник у хвилі божевільній.
А потім, як Геракл стосилий,
Ступив на берег опустілий,
І море дихало спокійно.

Я простягнула мовчки руки:
“Хлопчисько, в тебе вже онуки,
Вже сивина довкруг чола”.
І ти сказав: “Все надто просто.
Це був колись піратський острів,
І ризик тут вершив діла”.

***